Трагедії стаються… Але причини їх в тому, що “хтось” з батьків дав хабара пожежнику чи чиновнику, хтось виписав диплом, хтось вірить в “господарників”, хтось проголосував за диктатора, хтось не пішов на вибори, хтось промовчав і не здав “свого”, хтось не пішов на курси з надання долікарняної допомоги, хтось злякався, хтось послав солдат вбивати дітей в інших країнах (за минулий рік в Сирії загинуло близько 1000 та скалічено десятки тисяч дітей, але ніхто не ліпить аватарки і не ставить свічки). Ці “хтось” всюди… і це зараз не лише про країну-окупанта – в нас так само.
Тему гібридної людяності я не вперше згадую. І ось зараз здійнявся цілий холівар між тими хто вважає, що дітей ворога не потрібно оплакувати (наводять відео 2014-го безпосередньо з Кемерово, де підлітки кажуть, що українців взагалі потрібно вбивати), і тим, хто вважає, що саме вміння співчувати і відрізняє українців від всіх інших.
Я не можу сказати, що хтось з них не правий, але й прийняти їх позицію також не можу, оскільки, на мою думку, “співчуття” – це просто інструмент жалості до самих себе та сублімації через власну лінь та безпорадність, а також намагання зняти з себе провину. Це захисна функція мозку, яка дозволяє людині не “з’їхати з глузду” і уникнути найстрашнішого суду – суду совісті, на якому мозок логічно і цинічно розкладе по поличках всі факти і засудить до божевілля через усвідомлення своєї долі участі та відповідальності в тій чи іншій трагедії.
Де-факто, люди сприймають “співчуття” (особлива сила його у віртуальній формі, коли воно “надсилається” не адресно, а спрямовано у Всесвіт), як ритуал, що має бути виконаний і тоді все навколо одразу стає гаразд. Переважна більшість людей розуміє, що бреше і собі, і іншим, але це є масовим явищем, тобто – нормою. Мистецтву цієї брехні суспільство нас навчає змалечку, так само я і, наприклад, зі згадками про померлих.
Трагедії – це уроки, які не можна ігнорувати і замовчувати, причини трагедій потрібно розбирати детально… так, що б кожен побачив ті трупи дітей, жахнувся, проблювався, віртуально відчув сморід горілого тіла, заплакав тощо. Що б картинки глибоко закарбувались в довгостроковій пам’яті, що б причинно-наслідкові зв’язки були зрозумілі кожному, а візуальні образи виринали кожен раз, коли перед “кимось” стоїть вибір чи (не)робити щось, що може мати відлуння жахливими наслідками у майбутньому.
А життя людей не повернути, діти вже не проживуть свої роки, горе батьків не зменшиться, навіть якщо увесь світ разом заридає одночасно і сльози утворять ріки.
