Дуже важко намагатись пояснити прихильникам Зеленського, в чому саме для мене полягає проблема з їх кандидатом (тепер вже з нашим спільним Президентом). Для ілюстрації своєї думки наведу гіпотетичний сценарій, який з великою долею імовірності стане реальністю вже на наступні вибори. Це, звісно, за умови того, що Україна існуватиме – і одразу поясню, що в цьому новий Президент не буде винуватий, так само, як і попередні, оскільки набуття суб’єктності народу\нації\країни не залежить від фюрера… минули вже ті часи, коли одна (принаймні на думку широкої публіки) людина вирішувала все.
Питання також не в цих конкретних виборах, як таких. Вони завершились і вже час видохнути. Моя рефлексія стосовно того, що саме відбулось на виборах і чому такі тенденції, як на мене, є вкрай небажаними, ба, більше того – деструктивними (звісно з точки зору мого бачення майбутнього України).
Уявімо, що на виборах є n-кандидатів. З них “старі” мають переважно погану репутацію (навіть якщо вони робили гарні реальні реформи, то обов’язково матимуть погану репутацію), або як-то кажуть деякі знайомі: “вже набридло дивитись на їх рожі” – просто неймовірно “чудова” позиція. Такі кандидати за теперішнім трендом мають “пролітати”. Серед нових є декілька умовних “Зеленських”, два з яких виходять у другий тур. І ось тут постає питання, а кого ж обирати?
Ці два кандидата поводяться однаково: мовчать, не роблять активних рухів, не спілкуються з пресою, не презентують свою команду, нічого конкретного не обіцяють… До речі, якщо вважаєте, що стратегія “Зеленського” в плані мовчання і максимальної бездіяльності – це щось нове, то традиційно даю посилання на улюблений серіал Yes, Minister (1980–1984) та Yes, Prime Minister (1986–1987), перегляд та засвоєння матеріалу якого взагалі варто б було зробити однією з кваліфікаційних вимог для допуску громадян до голосування. Перекладено на всі мови світу.
Тож, маємо двох кандидатів, які приблизно однаково гарні\погані, однаково незрозумілі і єдине, що їх об’єднує – безпідставна надія людей на зміни в країні. Якими ці зміни можуть бути нікому не відомо. Весь вибір базується виключно на очікуваннях і на якихось незначних, і неважливих для майбутнього країни відмінностях між кандидатами.
Люди, що 70 років сиділи на вірі у ідеали комунізму, після розвалу совєтов (так все життя казала моя бабуся), перескочили на інші “голки”… хто у секти, хто на різного роду “МММ” та “страхування”, хто у псевдонаукові вчення, хтось в дауншифтинг, хтось на безкінечні курси “розвитку”, НЛП тощо.
Часто замість якихось обдуманих рішень, наполегливої праці та відповідальності, люди йдуть грати до “казино” та шукають варіанти перекласти відповідальність за своє майбутнє на когось\щось. Як думаєте, чому ніхто не може позбутись ігрових закладів, що поза Законом, але існують на кожному кроці?!? Не через “продажних ментів”, криміналітет та “корумпованих чиновників”, а тому-що це потрібно громадянам (сформований масовий соціальний запит) – віра в шару, і що блага падають з неба.
Стратегій в чесному казино може бути багато, але потрібно розуміти декілька речей:
- в казино програють (інакше б казино не існували);
- встановити, на скільки “чесним” є казино майже не можливо, і головне – навіщо взагалі це робити?
Вибір між кількома невідомими – це все-одно вибір невідомого. І вибору тут не має, як такого – це просто довіра свого життя і майбутнього в чужі руки без жодних гарантій і навіть без усвідомлення, що ж буде (чи хоча б може бути) далі. А також наскільки це “щось” співпадає з власними поглядами. Вибори і надалі будуть все в більшій мірі перетворюватись на спектакль, в якому навіть існуватиме інтерактив з глядачами в антрактах, але він ніяк не впливатиме на майбутнє. Місця можна обирати: буде і партер, і балкони, і контрамарки – для кожного “племені” свої.
Якщо здається, що ця ситуація є унікальною для Світу, а Україна є феноменом, то це не так. Наш Зеленський – це продовження загального популістичного тренду у Світі – з яскравих прикладів можна назвати Джастіна Трюдо чи Беппе Ґрілло.
Ми живемо в епоху постмодернізму, коли стає наочним провал епохи масового просвітлення – ми просто боїмося в цьому зізнатись. А марксизм, так нікуди і не подівся, а терпляче чекає у своєму нео- на можливість затягнути Світ у черговий виток тоталітаризму… Неомарксизм значно солодший (за будь-що з вигаданого) своїми обіцянками безумовної рівності всіх і в усьому, в тому числі і можливостями “вибору”.
