Якась незрозуміла для мене традиція – не говорити про померлих поганого… Не те, що я таке кажу про когось, але не приймаю саму ідею мовчати і стримувати щось в собі.
Поясню думку:
- хто на що заслужив за життя, то й відповідно у нагороду чи “нагороду” і має пам’ять про себе;
- в принципі, про людей, що померли, взагалі згадують лише у випадку, якщо вони робили для інших щось гарне та/або погане, але ці дії були дійсно значущими.
Ось помер один колаборант і рівень “ватності” серед українців виріс – “не можна погано казати про померлих” кричать навіть дійсно Наші.
Optime olere occisum hostem
Не помер він, а був ліквідованим окупантом, оскільки з самого початку була зрозуміла його роль, як компосту. Єдина сумна новина, що ми й досі не господарі на своїй землі і навіть наших ворогів знищує сам ворог, оскільки вирішив, що це доцільно для нього.
Рай, чи хто там у що вірить, таким нікчемам та вбивцям не світить і що б там не сталось, а пам’ять про нього лишиться, як про безголову маріонетку та вбивцю.
Тепер до початку публікації – до пам’яті… погані згадки про людей – це історія людства, що б жахати майбутні покоління і не припускатись помилок, а гарні згадки – це приклад, як варто жити. Забувати не можна нічого, а передавати словами та записувати… людство й так ходить по колу у постійному самозаспокоєнні і саме через це забуває та повторює трагедії минулого.
Не можна забувати минуле! Не можна забувати історію! А жити потрібно так, що б про нас залишились потім лише гарні згадки.
